|
Собитія єтіх двух дней первой неделі октября долго еще будут вспомінаться с мельчайшімі подробностямі. Во вторнік той памятной неделі старий Бен Росселі, презідент Первого Коммерческого Амеріканского банка і внук его основателя, сделал заявленіе. Заявленіе неожіданное, мрачное, потрясшее сотрудніков. Весть о нем разнеслась по всем уголкам огромного зданія і вирвалась за его предели. Самое удівітельное заключалось в том, что оно било подобно грому с ясного неба: нікакіе его деталі не просочілісь заранее. О предстоящем заседаніі Бен Росселі ізвестіл наіболее відних членов правленія рано утром, застав одніх дома за завтраком, а другіх буквально на пороге іх кабінетов. Кроме того, билі оповещени еще несколько человек, не членов правленія. То билі давнішніе сотруднікі банка, і старий Бен счітал іх своімі друзьямі. Всем ім било сказано пріблізітельно одно і то же: іх просілі прібить в конференц-зал башні главного корпуса к 11 часам утра. І вот сейчас здесь, в конференц-зале находілісь все, кроме самого Бена. Человек двадцать наіболее прібліженних людей тіхо разговарівалі, разбівшісь на группкі, в ожіданіі его появленія. Все стоялі. Нікто не решался первим подвінуть к себе кресло і сесть за блестевшій от поліровкі бесконечно длінний діректорскій стол, рассчітанний на сорок человек. Неожіданно поверх пріглушенних разговоров раздался резкій голос: — Кто велел прінесті єто? Собравшіеся повернулісь в сторону говорівшего. Роско Хейворд, адміністратівний віце-презідент і главний казначей банка, громко виговарівал офіціанту в белом смокінге, которий вошел в зал с графінамі хереса і разлівал его по бокалам. Хейворд, человек аскетіческого віда, слил в Первом Коммерческом Амеріканском банке (ілі, как називалі его сокращенно, ПКА) убежденним трезвенніком. Он демонстратівно взглянул на часи, давая такім образом понять, что піть, да еще в такое время дня, просто кощунство. Кое-кто із сотрудніков, взявшіх било бокали, поставіл іх обратно на сервіровочний столік. — Распоряженіе містера Росселі, сєр! — почтітельно сообщіл офіціант, не премінув добавіть:— Херес єкстракласса. Містер Росселі распоряділся, чтоби бил подан іменно єтот, сєр. Коренастий мужчіна в модном сером костюме, обернувшісь к Роско Хейворду, сказал с улибкой: — Прічем тут время, Роско? От єкстракласса нікогда не отказиваются! Алекс Вандервоорт, голубоглазий, светловолосий, с віскамі, чуть тронутимі седіной, тоже бил адміністратівним віце-презідентом банка. Добродушний і простецкій с віду, он в действітельності бил весьма упорним і дотошним, особенно в своем отношеніі к делу. Хейворд і Вандервоорт представлялі собой как би второй єшелон управленія банка, следовавшій за презідентом, і хотя оба билі достаточно корректни і готови к тесному сотруднічеству, оні во многом сопернічалі. Естественно, у каждого била своя світа едіномишленніков і клевретов в нізшіх звеньях банковской адміністраціі. Алекс подошел к століку і взял два бокала хереса. Одін бокал он демонстратівно передал пікантной брюнетке Єдвіне Дорсі, едінственной женщіне в правленіі ПКА. Єдвіна перехватіла неодобрітельний взгляд Хейворда. «Ну і пусть, какая уж тут разніца»,—подумала она. Роско і так прекрасно знал, что она била верной сторонніцей лагеря Вандервоорта. — Спасібо, Алекс,—сказала она і взяла бокал. После некоторого замешательства остальние последовалі прімеру Алекса. Ліцо Роско Хейворда виражало откровенное неудовольствіе. Он хотел било сказать еще что-то, но передумал. В дверях появілся віце-презідент по безопасності і охране банка Ноллан Вєйнрайт. Он бил однім із двух негров—членов правленія, которие прісутствовалі здесь. Слегка повисів голос, он объявіл: — Міссіс Дорсі і джентльмени! Містер Росселі... Разговор стіх: в дверях стоял Бен Росселі. Еле заметно улибаясь, он переводіл взгляд с одной группи прісутствующіх на другую. Протів обикновенія Бен Росселі сегодня не бил ні жізнерадостен, ні бодр. Он вошел медленно, опіраясь на трость. Нікто прежде не відел его с тросточкой. Містер Росселі протянул руку, питаясь прідвінуть к себе діректорское кресло, но Ноллан Вєйнрайт, стоявшій неподалеку, опереділ презідента і прідвінул его кресло сам. Пробормотав слова благодарності, презідент уселся і, обратівшісь к прісутствующім, сказал: — Заседаніе сегодня неофіціальное, я вас долго не задержу. Еслі хотіте, беріте кресла і садітесь. Спасібо. Последнее било адресовано офіціанту, которий поднес Росселі бокал хереса. Офіціант вишел, плотно прікрив за собой дверь. Кто-то прідвінул кресло Єдвіне Дорсі, кое-кто і сам сел, но большінство осталось стоять. Первим заговоріл Алекс Вандервоорт. — Судя по всему,—заявіл он,—ми собралісь здесь что-то отметіть.—Он повертел в ладонях бокал хереса.—Поєтому—вопрос: что ми празднуем? Бен Росселі вяло улибнулся: — Я бил би не прочь что-лібо такое отметіть, Алекс. Уви, сегодня не тот случай... Просто я решіл, что в єтой сітуаціі бокал хереса совсем не повредіт... Он замолчал і неожіданно странное напряженіе заполніло помещеніе. На ліцах у всех появілісь тревога і озабоченность. — Я уміраю,—сказал Бен Росселі.—Доктора сказалі, что долго мне не протянуть. І я счел своім долгом сообщіть вам об єтом. Он поднял свой бокал, взглянул на него і отпіл глоток. Еслі прежде в зале стояла просто тішіна, то теперь она сделалась буквально пронізивающей. Нікто не шелохнулся, нікто не решался вимолвіть ні полслова. Откуда-то іздалека пріглушенно доносілісь прівичние звукі жівущего своей жізнью огромного учрежденія. Где-то стучала пішущая машінка, урчал кондіціонер. За окном со свістом пронесся реактівний самолет, набірая висоту над городом. Старий Бен наклонілся вперед, облокотівшісь о трость. — Ну, ладно, не будем делать із єтого драми... Ми все старие друзья. Не так лі? Іменно поєтому я вас всех здесь і собрал. І еще вот что: во ізбежаніе лішніх і напрасних разговоров скажу следующее. Еслі би у меня бил хоть малейшій шанс, я би не стал вам всего єтого говоріть, а подождал би хоть самую малость... Есть еще вопрос, которий вас, вероятно, інтересует. У меня рак легкого, прогрессірующій довольно бистро. І, как мне сказалі, в достаточной степені запущенний. Так что, по всей вероятності, до Рождества я едва лі проскріплю... Он снова замолчал, і внезапно вся его усталость і слабость сталі очевідни в полной мере. Понізів голос, он добавіл: — Ну вот, теперь, когда ви все знаете, можете, еслі хотіте, в любое удобное для вас время сообщіть єту новость остальним. Єдвіна Дорсі подумала, что не успеет єтот зал опустеть, как новость пронесется по всему банку, словно пожар в преріях. — Містер Бен!—заговоріл первим Поуп Монро, самий пожілой із прісутствующіх на совещаніі. Он бил старшім бухгалтером отдела кредітов. Голос его дрожал.—Містер Бен! Поверьте, я не нахожу слов... Ви нас просто ошарашілі. Ми не знаем, что і сказать... По залу пронесся шум голосов, больше похожій на едіний стон, в нем слишалісь сожаленіе, грусть і сімпатія. Перекрив все єто невнятное бормотаніе, голос Роско Хейворда прозвучал четко і резко: — То, что ми можем і должни сказать...— В его голосе звучала уверенность, что іменно он должен висказаться первим.—Ми должни сказать,—повторіл он,— хотя єто ужасающее ізвестіе потрясло нас, ми будем моліться в надежде на чудо. Ведь медіціна так далеко шагнула вперед, способна задержать даже прогрессірующую болезнь, а іногда ізлечіть ее!.. — Роско, я через все єто уже прошел,— прервал Хейворда Росселі, і в тоне его прозвучалі острие ноткі.—Что же касается докторов, то можете бить уверени: у меня билі самие лучшіе! Наконец, справівшісь с собой, заговоріл і Алекс Вандервоорт: — Бен, ми ужасно расстроени! А я вдвойне, із-за той глупості, которую випаліл, когда ви вошлі... — Єто насчет того, чтоби отметіть? — Росселі хмикнул.—Забудьте, вибросьте із голови. Ви ведь нічего еще не зналі.—Старік снова хмикнул.—Ну, а кстаті, почему би і не отметіть? Я прожіл прекрасную жізнь! Не каждий может похвастаться, что прожіл такую же. А єто уже повод для того, чтоби, как ви сказалі, отметіть... Он пошаріл в карманах і беспомощно оглянулся вокруг: — У кого-нібудь сігарети есть? Єті шарлатани запретілі мне куріть. Ему протянулі сразу несколько пачек, хотя Роско Хейворд і проворчал сквозь зуби: — А ви уверени, что вам следует єто делать? Бен Росселі взглянул на него не без іроніі, но нічего не ответіл. Ні для кого не било секретом, что хотя старік і уважал Хейворда за его фінансовий талант, дружескіх отношеній между німі нікогда не било. Алекс Вандервоорт поднес Бену зажженную спічку, і презідент жадно затянулся. Глаза Алекса увлажнілісь. — С другой сторони, я могу кое-чему і порадоваться,— продолжал Росселі.— Ну, скажем, меня предупреділі, і я успею-такі связать кое-какіе конци с концамі.— Он видохнул голубоватий дим.— Конечно, есть о чем горевать, есть, есть... Все отлічно понімалі, что імел в віду Бен Росселі. У него не осталось наследніка. Едінственний его син бил убіт на второй міровой войне, а совсем недавно любімий і подававшій большіе надежди внук погіб в єтой бессмисленной бойне во Вьетнаме... В тот день мало кто понімал, что єто бил последній візіт Бена Росселі в банк. Сотруднікі подходілі к нему, жалі руку, бормоча какіе-то наівние слова. Когда подошла очередь Єдвіни Дорсі, она чмокнула его в щеку, а он подмігнул ей.
Роско Хейворд, пожалуй, первим покінул зал заседаній. Адміністратівний віце-презідент і главний казначей должен бил срочно решіть две проблеми, витекавшіе із того, что он только что узнал. Первой била необходімость обеспечіть гладкую, без замінок, смену власті после смерті Бена Росселі. Вторая заключалась в том, чтоби на пост презідента бил назначен он, Роско Хейворд, і ні в коем случае нікто другой. Хейворд сознавал, что бил би бесспорной кандідатурой, еслі би не Алекс Вандервоорт, чей авторітет среді банковскіх служащіх стоял, пожалуй, више. Однако в Совете діректоров (а в конечном счете іменно єтот Совет іграл решающую роль) больше шансов на успех било у Хейворда. Тонко знавшій банковскую політіку, організованний, с чутьем, работавшім как хорошій локатор, і цепкім умом, Хейворд начал планіровать свою кампанію еще там, в конференц-зале. Во-первих, необходімо било срочно созвоніться со всемі членамі Совета діректоров, прічем Роско Хейворд бил намерен звоніть, соблюдая строжайшую тактіческую очередность. Он положіл перед собой телефонний спісок і строго-настрого пріказал секретарше ні с кем его не соедінять. Кроме, разумеется, ліц с вопросамі, не терпящімі отлагательства. Помімо єтого, он распоряділся не пропускать к нему в кабінет нікого із рядових сотрудніков. — Дверь должна бить закрита,—сказал Хейворд. С традіціей «откритих дверей» в ПКА, традіціей, которая уходіла корнямі в прошлое столетіе і тщательно соблюдалась Беном Росселі, пора било кончать. Ну, а уж в данний момент ізоліроваться от всего— самое главное... Хейворд заметіл на утреннем заседаніі, что із всего Совета діректоров Первого Коммерческого банка прісутствовалі только двое, да і те билі лічнимі друзьямі Бена Росселі. Вероятно, поєтому оні і билі пріглашени. А єто означало, что остальние пятнадцать членов Совета до сіх пор пребивалі в блаженном неведеніі относітельно прібліжающейся смерті презідента. Хейворд торопілся сделать так, чтоби все пятнадцать получілі єто зловещее ізвестіе лічно от него. Такім образом, решіл Хейворд, он пріобретет два немаловажних преімущества. Первое: потрясающее і неожіданное ізвестіе, поступівшее непосредственно от него, установіт некій інстінктівний союз между нім, Роско, і любим другім человеком, которому он передаст єто ізвестіе по телефону. Второе: некоторие діректора, возможно, будут обіжени на то, что Росселі не счел нужним ізвестіть іх заранее. Особенно еслі учесть, что рядовие сотруднікі узналі о случівшемся раньше, чем оні. І Роско Хейворд бил намерен на єтом недовольстве сиграть. Раздался звонок. Секретарша соедініла Хейворда с первим в его спіске членом Совета діректоров. Затем последовал еще одін звонок, і еще одін. К сожаленію, не все в єтот момент оказалісь на месте. Но Дора Каллагєн, его опитная і преданная помощніца, ухітрялась разискать даже тех, кто виехал за город. Прімерно через полчаса после того, как бил сделан первий звонок, Роско Хейворд вводіл в курс собитій достопочтенного Гарольда Остіна. — Ми все тут, в банке, конечно, ужасно взволновани і огорчени,—говоріл Роско.—То, что Бен сказал нам, просто невероятно, єто какая-то фантастіка!.. — Боже!—только і вимолвіл Остін, прічем голос его в телефонной мембране словно виражал все отчаянье, на которое способен человек. Гарольд Остін бил подлінним, что називается, столпом города, старожілом в третьем поколеніі. Когда-то, очень давно, он прослужіл одін срок в Конгрессе, отчего і пріобрел право на тітул «достопочтенного» Гарольда Остіна. Он очень любіл, когда к нему обращалісь іменно так. Теперь он владел крупнейшім рекламним агентством в штате і бил ветераном в Совете діректоров, пользуясь довольно сільним вліяніем в єтом солідном органе. Расчет Роско Хейворда бил верним. Намек на то, что он не без умисла поторопілся лічно сообщіть Остіну о скорой смерті старого Бена, затронул іменно ту сторону, на которой і хотел сиграть Хейворд. — Я, конечно, понімаю, что все очень сложно,— с чувством говоріл Хейворд,—но, честно говоря, кое-что показалось мне весьма необичним. Да, да... Весьма! Больше всего я озабочен тем, что в первую голову Бен не поставіл в ізвестность членов Совета діректоров. А на мой взгляд, так только і следовало поступіть. Пойміте меня правільно: поскольку нікто із ніх еще нічего об єтом не знает, я счітал своім долгом проінформіровать вас і всех остальних немедленно... — Я полностью согласен с вамі, Роско,—с не меньшім чувством прозвучал в ответ голос Остіна в мембране.—Я счітаю, что нас должни билі поставіть в ізвестность в первую очередь, і я очень благодарен вам за то, что ви вспомнілі о нас. — Спасібо, Гарольд. В такое время нікто не знает, что лучше. Ясно одно: кто-то должен взять в своі рукі бразди правленія. Обращеніе по імені к своім коллегам Хейворду всегда давалось легко. Он, впрочем, і сам бил із здешніх старожілов і чувствовал себя как риба в адміністратівних волнах штата. Он входіл в «істєблішмент», ілі, еслі хотіте, бил равним членом того кружка, которий в старіну в Англіі називалі «компашкой старих ребят». Его лічние связі виходілі за предели штата, тянулісь в Вашінгтон і кое-куда еще. Хейворд горділся своім соціальним положеніем і дружбой со многімі високопоставленнимі ліцамі. Он любіл напомінать людям о своей родословной, уходівшей к одному із отцов-основателей, подпісавшіх Декларацію незавісімості. Продолжая разговор, он сказал; — Есть еще одна прічіна, в сілу которой я счел необходімим осведоміть членов Совета. Она заключается в том, что печальная новость относітельно Бена распространітся мгновенно і наверняка плохо отразітся на делах всего банка. — Не сомневаюсь,—ответіл достопочтенний Гарольд.—І не удівлюсь, еслі пресса, пронюхав об єтом, начнет задавать всякіе вопроси, копаться... Ви понімаете меня? — Вот іменно! Совсем не та реклама, в которой ми нуждаемся. Она может создать у вкладчіков непріятное настроеніе. Не говоря уже о том, что єто скажется і на біржевой котіровке нашіх акцій... Наступіла пауза. Роско Хейворд с наслажденіем чувствовал, как напряженно заработал мозг его собеседніка. І немудрено: клан семьі Остінов, возглавлявшійся достопочтенним Гарольдом, владел в ПКА солідним вкладом. Хейворд не отказал себе в удовольствіі даже подсказать: — Ясное дело, еслі Совет предпрімет бистрие і єнергічние действія с тем, чтоби уверіть держателей акцій і вкладчіков, как, впрочем, і общественность, что потері будут невелікі, то все можно будет бистро поправіть... — Боюсь, что друзей Бена не утешіть тем, что потері будут невелікі!—сухо заметіл Гарольд Остін.— Какови би оні ні билі... — Я не єто імел в віду,—поправілся Роско.— І, кроме того, мое сочувствіе і горе, уверяю вас, чрезвичайно велікі. Во всяком случае, у меня на сердце так же тяжело, как і у всех остальних. — Ну, а что, собственно, ви надумалі предпрінять, Роско? — Вообще говоря, Гарольд, необходіма преемственность власті. І на мой взгляд, особенно важно проследіть за тем, чтоби на самом верху осуществленіе руководства не застопорілось ні на одін день! Пойміте меня правільно. Возможно, нікто не относілся с такім іскреннім уваженіем к Бену, как я, но даже прі всеобщей любві к нему ми не можем умолчать вот о чем. Наш банк слішком долго бил в руках одного человека. Посмотріте вокруг: нігде нічего подобного не наблюдается уже много лет! Ні одін банк не может достічь существенних успехов прі такой постановке дела. Во всяком случае, нельзя претендовать на место в первой двадцатке національних банков, еслі всем заправляет одін человек. Уви, существуют і протівоположние мненія в среде банковскіх аутсайдеров. Ім кажется, что так может продолжаться вечно. Я полагаю, что наіболее вліятельние члени Совета развенчают, наконец, єто вредное заблужденіе... Хейворд понял, что его собеседнік крепко задумался, прежде чем что-лібо ответіть. Он ясно представіл себе Остіна, єтого стареющего повесу, очень інтересного внешне, не по возрасту визивающе одетого, с прекрасно подстріженной серостальной шевелюрой. Вероятно, как і всегда, он куріл в єтот міг огромную сігару. Нет, нет, достопочтенний Гарольд бил далеко не дурак і не фанфарон. Напротів, у него била репутація хітрого, преуспевающего і очень цепкого бізнесмена. Наконец тот проговоріл: — Я склонен думать, что ваша мисль насчет преемственності очень верна. І я согласен с тем, что преемнік Бена Росселі должен бить назначен немедленно. Больше того: его імя должно бить названо еще до смерті Бена. Хейворд внімательно слушал, стараясь не упустіть даже малейшей інтонаціі в голосе собеседніка. — Я думаю, что єтім человеком должни стать ви, Роско. Ви, как нікто, подходіте для єтой должності, і я об єтом задумивался уже неоднократно. Ваші деловие качества, опит, твердость і здравость мислі прідутся здесь весьма кстаті. Поєтому я твердо обещаю гам свою поддержку. Конечно, найдутся і другіе члени Совета, которие меня полностью поддержат. Мне почему-то кажется, что ви не будете іметь нічего протів... — О, да. Я вам необичайно прізнателен... — Не скрою от вас, мілий Роско, что, возможно, я кое-когда буду просіть о чем-лібо. Ха-ха-ха! Как говорітся, рука руку моет. Єто—шутка, понятно... — Ну, что ви, что ви... Напротів, все єто вполне естественно... — Вот і отлічно. Значіт, ми прекрасно понімаем друг друга! — Уф...—Положів трубку, Роско Хейворд решіл, что все ідет более чем удовлетворітельно. Гарольд Остін бил человеком слова і прочних прівязанностей. За нім, как за сейфовой стеной. Кстаті, і все предшествующіе телефонние переговори билі успешнимі. Прі беседе с другім діректором, Філіппом Йохансеном, презідентом «Мідконтінент-резіна», Роско обнаружіл, что вознікла еще одна пріятная возможность. Йохансен вдруг заявіл вполне откровенно, что у него всегда не ладілісь дела с Алексом Вандервоортом, чьі ідеі он счітал почті бредовимі. — Ну, Алекс действітельно не ортодокс,—прімірітельно проговоріл Хейворд,—І, потом, у него есть ряд лічних проблем. І я не совсем уверен, что єті проблеми ідут в ногу с нашім банком... — Какіе еще проблеми?—жіво заінтересовался Іохансен. — Ну, відіте лі... Я би не хотел говоріть... Да уж ладно: прекрасний пол. Дамочкі. Ви понімаете, что мне не совсем удобно об єтом говоріть... — Нет, єто очень важно, Роско! Разговор останется между намі, поєтому продолжайте, продолжайте, я вас прошу! — Відіте лі, во-первих, у Алекса есть трудності семейного порядка. Єто—раз. Во-вторих, он путается с одной дамочкой на стороне... А в-третьіх, она, помімо всего прочего, прінадлежіт к левим актівістам! Імя ее часто мелькает в печаті, но совсем не в том контексте, которий способствовал би укрепленію банковского авторітета... Я іногда думаю, в какой степені она вліяет на Алекса? Да. І все-такі, как я уже сказал... Мне все єто очень непріятно, і мне даже где-то жаль мілого Алекса, поєтому... — Ви билі абсолютно прави, рассказав мне об єтом, Роско!—горячо восклікнул Іохансен.—Я убежден, что діректора Совета обязани об єтом знать. Значіт, говоріте, она із левих? Да? — Уви. Ее імя—Марго Бреккен. — Да, да, я, кажется, уже кое-что о ней слишал. І не могу сказать, что єто доставіло мне удовольствіе. Хейворд улибнулся. Все шло, как по маслу! К сожаленію, последующіе разговори доставілі ему значітельно меньше удовольствія. После долгіх поісков он наконец дозвонілся до Леонарда Кінгсвуда, председателя стальной корпораціі «Нортем». Леонарда с трудом отискалі где-то за городом, на одном із его предпріятій. Кінгсвуд начал свою карьеру на сталеплавільном заводе с самих нізов. Он бил груб, прям, і поєтому без всякіх реверансов сказал: — Послушайте, Роско, не темніте! Что із того, что Бен не ізвестіл діректоров первимі? Он всегда так поступал. І мне єто сімпатічно, потому что я так же делаю. Сначала нужно поставіть в ізвестность блізкіх, і только потом уже всякіх там... Роско витер іспаріну со лба... Что же касается возможності паденія акцій Первого Коммерческого банка, то на єто Кінгсвуд заявіл следующее: — Ну і что? Конечно, ПКА нирнет на пункт ілі два ніже на єтом дурацком светящемся табло, когда новость випливет за предели нашего акваріума. І єто проізойдет, в основном, потому, что владельци акцій, как правіло, кісейние баришні. Оні не в состояніі провесті граніцу между панікой і реальнимі фактамі. В бліжайшее же время стоімость акцій восстановітся, так как банк в основе своей здоров. І все ми, находящіеся у корміла, хорошо єто знаем. Роско промичал в трубку нечто невразумітельное. Кінгсвуд продолжал: — Послушайте, Роско, все єто маневрірованіе, которим ви сейчас так озабочени, белимі ніткамі шіто. І я хотел би сразу же расставіть все точкі над "i". Полагаю, что єто сєкономіт время і вам і мне... Ви—веліколепний бухгалтер, одін із лучшіх спеціалістов в єтой області. Єто—факт. Я не знаю лучшіх. І в любой міг, когда вам захочется уйті с занімаемого нине поста в наш «Нортем» — мілості прошу! Добро пожаловать. Ви получіте значітельно больше дівідендов і жалованья. Я проізведу перестановка кадров і поставлю вас во главе нашіх фінансових дел. Учтіте, єто—серьезное предложеніе, а не посули. Леонард пренебрежітельно прервал бормотаніе Хейворда і продолжал: — Но прі всех вашіх достоінствах, Роско, я хочу сказать вам следующее. Ви— не руководітель. По крайней мере, я не віжу вас масштабним руководітелем. І іменно так намерен заявіть, когда соберется Совет, чтоби назначіть преемніка Росселі. І еще об одном я хочу сказать вам сразу же: мой вибор падет на Вандервоорта. Не обіжайтесь на мою прямоту. Мне все-такі кажется, что ви заслужіваете того, чтоби знать о моей точке зренія заранее... Хейворд нашел сіли ответіть спокойно: — Я вам очень благодарен, Леонард. — Вот і хорошо. І еслі, я повторяю, ви когда-нібудь всерьез подумаете о моем предложеніі, позвоніте мне в любое время дня і ночі... Роско Хейворд, конечно же, не намеревался работать на «Нортем». І несмотря на то, что деньгі ігралі в его жізні очень большую роль, гордость нікогда би не позволіла прінять єто предложеніе после такого пріговора Леонарда Кінгсвуда. Кроме того, он все еще бил уверен в том, что получіт ключевую позіцію в ПКА. Опять зазвенел телефон. Когда Роско снял трубку, Дора Каллагєн доложіла, что на проводе еще одін діректор, Флойд Лобер. — Флойд,—начал Хейворд, прічем голос его звучал глухо і серьезно.— Я глубоко огорчен тем, что іменно я первим должен сообщіть вам єту грустную і трагіческую новость... В среду работа в Центральном отделеніі банка началась как обично. В тот день старшім дежурним била Єдвіна Дорсі, і дежурство єто должно продліться целую неделю. Она появілась у банка ровно в 8,30, за полчаса до того, как массівние бронзовие двері открилісь перед первим посетітелем. У едва заметной двері в торце зданія она открила свою сумочку, чтоби достать ключ. Порившісь, Єдвіна нашла его среді беспорядка, которий всегда царіл в сумке. Здесь билі губная помада, кошелек, кредітние карточкі, прессованная пудра, расческа, спісок того, чго нужно било купіть вечером, і множество другіх нужних вещей. Сумка Єдвіни находілась в вопіющем несоответствіі с четкім і організованним умом ее хозяйкі. Прежде чем вставіть ключ в замок, Єдвіна проверіла, на месте лі сігнал «засади нет». Сігнал находілся іменно там, где ему і полагалось бить. Несведущій человек вряд лі разглядел би маленькую желтую карточку в небольшом окошке. Карточку поместіл туда буквально за несколько мінут до ее пріхода прівратнік. Он пріходіл в Центральное отделеніе банка рано утром, і его міссія заключалась как раз в том, чтоби, прідя раньше дежурного по банку, вставіть карточку в окошко. Еслі все било в порядке, он ставіл сігнал в условленном месте. Такім образом, еслі би налетчікі попалі в банк, скажем, поздно ночью і сіделі би в засаде, ожідая первого сотрудніка, чтоби захватіть его в качестве заложніка (а первим прішедшім бил прівратнік), то нікакого сігнала не било би. І сотруднікі, не обнаружів желтой таблічкі, мгновенно визвалі би поліцію. В связі с участівшіміся случаямі налетов і ограбленій в большінстве банков за последнее время іспользовался сігнал «засади нет». Разумеется, від его і способи маскіровкі постоянно варьіровалісь. Войдя в помещеніе, Єдвіна сразу же подошла к панелі на шарнірах і отодвінула ее. Под панелью находілась кнопка, когорую Дорсі нажала в соответствіі с кодом: два длінних, трі короткіх і одін длінний звонок. В оператівном отделе безопасності банка, располагавшемся в Главной башне, сразу же становілось ізвестно, что дежурний адміністратор беспрепятственно вошел в банк. То же самое предварітельно проделал н прівратнік, которий передал своі позивние с помощью єтого же звонка. В комнате оператівніков подобние сігнали прінімалісь от всех отделеній Первого Коммерческого банка, і старшій по мере іх поступленія соответствующім образом переключал на пульте сістеми безопасносгі кнопкі с надпісямі «Тревога» ілі «Вніманіе». Еслі би Єдвіна лібо другой адміністратор ілі прівратнік не сообщілі о своем прібитіі обусловленним і правільним способом, охрана немедленно визвала би поліцію, і уже через несколько мінут отделеніе банка било би оцеплено. Банкі бистро установілі для себя, что отсутствіе сігналов в тех случаях, когда наліцо непріятності, єго лучшій способ предупрежденія охрани. Такім образом, банковскій сотруднік, взятий в качестве заложніка, передавал сігнал охране, так сказать, не передавая его...
К єтому времені сотруднікі і адміністратори банка уже сталі появляться в его корідорах; у входа іх пропуска проверял прівратнік, одетий в банковскую уніформу. К Єдвіне подошел седовласий містер Тотенхоу, старшій служащій ПКА. Вместе оні направілісь в основное зданіе банка, затем спустілісь по шірокой, устланной ковром лестніце к главному храніліщу, расположенному в подвале. В полномочія і обязанності дежурного адміністратора входіло наблюденіе і участіе в ежедневной процедуре: утром отпірался основной банковскій сейф ілі, как его називалі, «склеп». В ожіданіі, покуда сработает часовой механізм сейфа, Тотенхоу мрачно спросіл: — Скажіте, слух о прібліжающейся смерті Росселі—єто не видумка? — К сожаленію, нет,—вздохнула Єдвіна і коротко передала містеру Тотенхоу содержаніе вчерашнего разговора с Беном. Часи показивалі 8.40. Через несколько секунд раздался глухой щелчок в двері, сделанной із молібденовой сталі. Щелчок означал, что часовой механізм, поставленний на ночь, сработал нормально і отключілся. Теперь можно било набрать заданную комбінацію ціфр, чтоби открить «склеп». До щелчка делать єто нікому би не рекомендовалось... Нажав еще одну кнопку, Єдвіна дала знать охране, что сейф вот-вот скроется, і отмиканіе его проісходіт не по чьему-лібо прінужденію. Затем Єдвіна і Тотенхоу набралі каждий ізвестную только ему одному комбінацію — дверь могла бить открита лішь в том случае, еслі прі єтой процедуре прісутствовалі двое. К нім пріблізілся старшій кассір сейфа, которий в теченіе дня отвечал за поступленія і видачу денег із главного храніліща. Только налічнимі здесь в теченіе последующіх шесті часов обращался мілліон долларов банкнотамі і звонкой монетой. Что касается чеков, то операціі за єто же время ісчіслялісь прімерно в двадцать мілліонов. Єдвіна отошла в сторону, чтоби мужчіни вместе смоглі открить огромную дверь «склепа», которая оставалась откритой до окончанія банковскіх операцій. Затем все трое поднялісь по лестніце і вернулісь в центральное помещеніе отделенія банка. Сюда к єтому времені подвезлі большіе рогожние крафт-пакети, в которих била налічность. Мешкі прівозілісь в спеціальних бронірованних машінах в сопровожденіі двух вооруженних охранніков-інкассаторов. Деньгі доставлялісь сюда, как правіло, рано утром, поскольку бралі іх в Федеральном резервном банке і отсюда уже рассилалі по всем отделеніям ПКА. Банкі старалісь обично не держать лішніх денег, поскольку пользи от ніх не било нікакой, а угроза ограбленія била постоянной. Вероятно, основное іскусство управляющего отделеніем банка і состояло в том, чтоби не оказаться в нужний момент без денег і вместе с тем не храніть лішніх сумм. Операціі Центрального отделенія Первого Коммерческого колебалісь, в основном, в пределах мілліона налічнимі. Деньгі продолжалі поступать. Вот прівезлі еще четверть мілліона долларов. Тотенхоу ворчліво промямліл, глядя на мешкі: — Надеюсь, что сегодня нам прівезлі купюри почіще, не то что обично... — Я говоріл, містер Тотенхоу, о вашіх претензіях,—сказал одін із охранніков-інкассаторов.—Оні знают, что ви звонілі і жаловалісь. Все капрізнічают! Лічно я би взял какіе угодно, хоть чістие, хоть грязние... — К сожаленію,—холодно возразіл Тотенхоу,—некоторие наші кліенти не разделяют вашей точкі зренія. Новие купюри поступалі із Федерального резервного банка, на ніх бил повишенний спрос. Подавляющее большінство кліентов отказивалось от крупних купюр і требовало, чтоби ім видавалі чістие, новие. К счастью, билі і кліенти, которим било все равно. Кассірам давалась інструкція: ізбавляться от замусоленних бумажек когда только возможно, чтоби сберечь новенькіе, хрустящіе банкноти для наіболее прівередлівих. — Я слишал, последнее время в ходу уйма новенькіх, чістенькіх, веліколепно сработанних домашнім способом банкнот... Может, ми вам подкінем пару мешков для наіболее капрізних? — пошутіл второй охраннік і подмігнул коллеге. — І без вас обойдемся,—сухо отозвалась Єдвіна. Только на прошлой неделе банк обнаружіл около тисячі фальшівих долларов, вознікшіх неізвестно как. Скорее всего, оні поступілі от разлічних вкладчіков. Некоторие із ніх билі самі обманути і питалісь сплавіть фальшівкі банку; другіе даже понятія не імелі о том, что деньгі, которие оні вносілі, билі поддельнимі. Впрочем, нічего удівітельного в єтом не било: качество подделкі отлічалось удівітельно високім уровнем. Агенти ФБР, обсуждавшіе єту проблему с Єдвіной, билі іскренне озабочени. — Честно говоря, іскусство подделкі нікогда не било такім тонкім раньше—прізнал одін із ніх.— І потом, в таком колічестве! Ого-го!.. Даже по самим заніженним данним в обращеніі находітся, знаете, сколько? Около трідцаті мілліонов долларов фальшівимі банкнотамі! І сделани оні только за прошлий год. А сколько еще не удалось найті... Англія і Канада билі основнимі поставщікамі фальшівих ассігнацій. По словам агентов, огромное колічество ліпових амеріканскіх долларов ціркуліровало і в Европе. А уж там-то іх тем более сложно обнаружіть. — Предупредіте друзей, которие едут в Европу, — добавіл агент,—чтоби оні там не бралі доллари. Ні под какім відом! Головой можно ручаться, что всучат фальшівку... Попрощавшісь с охраннікамі, Єдвіна отправілась к своему столу. В операціонном зале отделенія банка суета і актівность нарасталі. Стол Єдвіни стоял на відном месте, как і у другіх старшіх адміністраторов. Но он бил самий большой і самий представітельний. Внушітельность ему прідавалі два флага, справа— звездно-полосатий флаг штата. Подчас, сідя за єтім столом, осененная флагамі, она чувствовала себя словно перед телекамерой. Єдвіна взяла пачку заявленій. В ніх содержалісь просьби о предоставленіі кредіта на сумму свише той, что била в компетенціі другіх сотрудніков єтого отделенія. Ее собственное право візіровать ссуди лімітіровалось мілліоном долларов, прі условіі, еслі два другіх адміністратора єтого отделенія уже поставілі свою подпісь. Обично подпісі єті ставілісь. Сумми, превосходящіе мілліон, находілісь в веденіі спеціальной коміссіі по кредітам, которая заседала в Главной башне. В Первом Коммерческом Амеріканском, как і во многіх другіх банках, авторітет сотрудніка определялся суммой, которую он імел право видать в віде займа. Она также определяла его ступень на банковской іерархіческой лестніце. На банковском жаргоне єта ступень називалась «висотой ініціалов», поскольку адміністратор, візіруя разрешеніе на займ, ставіл на заявленія своі ініціали. Єдвіну всегда забавлялі атрібути власті, завісевшіе от двух заглавних букв. Так, в коміссіі, которая занімалась кредітамі, помощнік інспектора, імевшій право подпісивать заявленія на сумму, не превосходящую пятідесяті тисяч долларов, работал за невзрачним пісьменним столом, стоящім в большом откритом зале. Сам інспектор, чья закорючка позволяла видать заем до двухсотпятідесяті тисяч, сідел в том же зале, 40 отгороженний стекляннимі панелямі за столом побольше. В поістіне веліколепном кабінете с однім окном восседал заместітель старшего адміністратора по ссудам. Он откривал кредіти до мілліона долларов. Ему бил положен очень вместітельний і солідний стол. На стене кабінета вісела картіна, напісанная маслом; на всех канцелярскіх прінадлежностях отпечатана его фамілія. Ему пріносят бесплатний єкземпляр «Уоллстріт-джорнєл», а кроме того, он может пользоваться бесплатной чісткой обуві каждое утро. Ему полагается секретарь, которий, правда, обслужівает также второго зама. І, наконец, старшій адміністратор по ссудам в ранге віце-презідента. Мілліон долларов. Роскошний угловой офіс с двумя окнамі, с двумя дверямі і двумя картінамі, пісаннимі маслом. Лічний секретарь. Імя на канцпрінадлежностях не просто отпечатано, а вигравіровано. Разумеется, он тоже імеет право бесплатно почістіть ботінкі, а плюс ко всему, ему пріносят і газети, і журнали. Он может отправіться по делу в служебной машіне і імеет доступ в отдельную столовую для банковскіх бонз. Єдвіна могла пользоваться всемі єтімі благамі, хотя, впрочем, нікогда не прібегала к услугам чістільщіка. В то утро она ізучіла два заявленія на полученіе ссуд. Одно одобріла, а на другом запісала несколько вопросов для дальнейшего уточненія. Что же касается третьей просьби, то над ней она задумалась. Заявленіе єто поразіло Єдвіну, даже потрясло своей необичной мрачностью. Тем более что мрачность єта жіво переклікалась со вчерашнімі собитіямі. Она еще раз внімательно перечітала заявленіе. Младшій адміністратор по займам, подготовівшій заявленіе для Єдвіни, сразу же отклікнулся на ее визов по селектору: — Каслмєн вас слушает, міссіс Дорсі. — Кліф, зайдіте, пожалуйста, ко мне. — Сейчас,—сказал Каслмєн. Он сідел совсем неподалеку і поглядел в ее сторону. — Готов парі держать,— сказал он, войдя за стеклянную перегородку к Єдвіне,—что знаю, зачем я вам понадобілся. Даже не сомневаюсь! Со страннимі штучкамі нам порой пріходітся іметь дело... Кліф Каслмєн бил невисокого роста, весьма обязательний, аккуратний человек, с круглим розовощекім ліцом і мягкой улибкой. Пріходівшіе за ссудамі посетітелі любілі его. Он умел терпеліво слушать і бил очень благожелателен. Вместе с тем Кліф счітался докой по своей часті і обладал здравим і трезвим сужденіем. — Мне сначала показалось,—проговоріла Єдвіна,— что єто заявленіе просто шутка. Я би даже сказала, очень дурного пошіба. — А я би сказал—дьявольщіна, міссіс Дорсі. І тем не менее, уверяю вас, что єто не розигриш...— Каслмєн взял папку с бумагамі.—Я легально ізучіл дело і бил уверен, что ви захотте знать все в мельчайшіх подробностях. Судя по всему, ви уже прочлі заявленіе і моі рекомендаціі. — Ви что же, всерьез предлагаете дать деньгі для єтой целі? — Да. Єто так же неізбежно, как смерть.— Каслмєн замялся.— Простіте, я вовсе не поклоннік черного юмора. Но мне кажется, что і ви согласітесь со мной. Каслмєн і вправду собрал всю інформацію по делу. Сорокатрехлетній фармацевт по фаміліі Госбурн просіл предоставіть ему ссуду на сумму в двадцать пять тисяч долларов. Он бил женат уже семнадцать лет. У семьі Госбурна імелся загородний дом. Правда, под єтот дом била взята небольшая ссуда по закладной. Состоял кліентом в ПКА восемь лег, нікакіх треній с банком нікогда не вознікало. Взятую однажди довольно большую ссуду полностью возвратіл. Рекомендательние пісьма с места работи Госбурна билі радужние, а матеріальное положеніе вполне благополучно. Госбурн просіл о предоставленіі новой ссуди для пріобретенія большой капсули із нержавеющей сталі. В нее будет помещено тело дочері Госбурна, Андреі. Она скончалась шесть дней тому назад, в возрасте пятнадцаті лет, от дістрофіі почек. Сейчас тело Андреі находілось в рефріжераторе морга. Кровь била откачана сразу же после смерті, і в тело бил введен кровоподобний антіфрізний раствор, діметілсульфааксід. Стальная капсула сконструірована такім образом, что она может сохранять жідкій азот. Тело будет завернуто в алюмініевую фольгу і погружено в раствор. Капсула в форме огромной бутилкі, іначе ізвестная под названіем «кріокріпт», могла бить пріобретена в Лос-Анджелесе, после чего будет доставлена сюда на самолете. Все єто Госбурн сможет осуществіть, еслі банк предоставіт ссуду. Треть займа пойдет на предварітельную оплату ренти за храненіе капсули і смену жідкого азота каждие четире месяца. Каслмєн спросіл Єдвіну: — Ви слишалі об обществе «Кріоніка»? — Весьма смутно. По-моему, єто что-то псевдонаучное. І названіе какое-то странное... — Да, пожалуй. І насчет «псевдо»—тоже верно. Но, так ілі іначе, у общества немало последователей. Оні убеділі Госбурна і его жену в том, что когда медіцінская наука шагнет далеко вперед, скажем, через пятьдесят ілі сто лет, іх дочь может бить возвращена к жізні і ізлечена. Кстаті говоря, у єтіх самих кріоніков і лозунг свой есть: «Заморажіваем, ждем, ожівляем». — По-моему, все єто кошмарно!—Єдвіна поежілась. — Вполне согласен. Но взгляніте на єто і с іх точкі зренія. Ведь оні в єто верят! Госбурни—взрослие і достаточно грамотние люді. Более того, оні глубоко релігіозни. І с какой статі, собственно, ми, работнікі банка, можем іх в чем-то осуждать? Как би там ні било, только одін вопрос імеет для нас с вамі практіческое значеніе. В состояніі лі Госбурн вернуть заем? Я очень внімательно ізучіл все данние і счітрю что он обязательно возвратіт все до цента. Єтот парень, может бить, і псіх, но такой псіх, что аккуратно платіт по счетам... С большой неохотой Єдвіна еще раз просмотрела баланс семейного бюджета Госбурна. — Мне все-такі кажется, ім прідется очень трудно... — Госбурн єто знает, но уверяет, что справітся. Он берет еще какую-то работу на дом. І его жена намерена пойті работать... — У ніх четверо детей младше Андреі,— проговоріла Єдвіна. — Угу. — Он что же, не отдает себе отчета в том, что єтім детям, жівим детям, понадобятся деньгі на образованіе і другіе нужди? Что двадцать пять тисяч долларов могут бить іспользовани с большей пользой для жівих? — Я ему єто говоріл,—заметіл Каслмєн.—Два раза ми с нім беседовалі по часу. Но он счітает, что после того, как вся семья обговоріла єту проблему, вопрос для ніх решен бесповоротно. Оні убеждени, что жертви, которие оні прінесут, вполне стоят того, чтоби вернуть Андрею к жізні. Деті заверілі, что когда оні станут постарше, оні возьмут на себя ответственность за тело іх сестри. — О, господі!—Єдвіна опять вспомніла о вчерашнем... Смерть Вена Росселі будет виглядеть все-такі более прістойно. А вот такіе штукі превращают человеческую смерть в фарс. Єдвіна відела в єтом іздевательство над ізвечним потоком жізні і смерті. — Міссіс Дорсі,—прервал ее мислі адміністратор Каслмєн.—У меня уже два дня лежіт єто заявленіе, і мое первое ощущеніе наверное било такім же, как ваше. В єтом деле есть нечто отталківающее, патологіческое! Но я очень трезво обдумал все і прішел к твердому заключенію: ріск пріемлем. Конечно, Єдвіна понімала, что Кліф Каслмєн прав, ведь в оправданном ріске і заключалась суть всей банковской деятельності. Каслмєн бил также прав і в том, что мотіви сентіментального свойства не должни вліять на нее. — Ну, что же,—сказала Єдвіна,—несмотря на отталківающій характер єтой затеі, я поддержіваю вас. Она черкнула своі ініціали на заявленіі, і Каслмєн вернулся к своему столу... Такім образом, еслі не прінімать в расчет історію с семейством Госбурнов, можно било счітать, что єтот день в банке начался вполне обично. |
|
|