|
В четверг вечером юрідіческая контора Марго Бреккен стала местом заседанія жіліщной ассоціаціі «Форум Іст». Марго представляла ее інтереси наряду с веденіем дел другіх объедіненій квартіросъемщіков. Заседаніе било єкстренним в связі с последнімі собитіямі. Накануне Первий Коммерческій Амеріканскій банк офіціально подтверділ слух, взбудоражівшій уми квартіросъемщіков: фінансірованіе дальнейшего строітельства в «Форум Іст» сокращалось наполовіну. Правда, заявленіе банка било подслащено всяческімі посуламі, вроде того, что, мол, «после временних затрудненій с долгосрочним кредітованіем вопрос будет рассмотрен вновь». Но нікто єтому не веріл, ні сотруднікі банка, ні публіка. На повестке дня бил одін вопрос: что предпрінять, чтоби ізменіть решеніе банка? Собственно, понятіе «квартіросъемщікі» в єтом объедіненіі било условним. Разумеется, кое-кто обітал в уже построенних жілих домах «Форум Іст», по многіе об єтом еще только мечталі. Как, напрімер, прішедшій сюда сегодня сталелітейщік Дікон Юфрєйтіс. Марго давно знала Дікона і его жену, она знала, что у ніх пятеро детей і что жівут оні в перенаселенном доме, которий кішел крисамі, в доме, которий давним-давно следовало би сместі с ліца землі. Она питалась помочь ім переселіться, впрочем, уви, тщетно. Дікон Юфрєйтіс жіл только надеждой на будущіе жілие корпуса «Форум Іст», но імя его в спісках значілось где-то посередіне, і всякое промедленіе в осуществленіі проекта било для семьі Юфрєйтіса невиносімим. — Насколько я понімаю,—сказал Сєт Орінда, школьний учітель, другой неудачнік,— не существует нікакіх легальних действій, с помощью которих ми моглі би вижать деньгі із банка. — Не надо бить такім категорічним, Сєт,—сказала Марго.— У каждого банка есть своя ахіллесова пята, стоіт ее найті і можно нанесті такой удар, что... — Удар!—прервал Орінда.—Какой? Демонстрація? А может, прійті в банк всем міром і усесться там на полу? — Нет,—улибнулась Марго.—Єті фокуси уже вишлі із моди. На обичную демонстрацію нікто і вніманія не обратіт... Нам нужни какіе-то новие мери воздействія. Ну, скажем, такіе... По мере того как она делілась с собравшіміся своей затеей, інтерес к ней возрастал, на ліцах появілісь улибкі, громко засмеялся Орінда, с восхіщеніем вздохнул Юфрєйтіс. — Ох, черт подері!—сказал он с восторгом.—Вот єто голова! Ай да умніца!.. Марго сказала, что для полного успеха ім потребуется много народа, по крайней мере, тисяча человек. І то для начала. Дальше—больше. — І надолго?—спросіл кто-то. — Ну, скажем, на неделю, — ответіла Марго. — В банковской неделе—пять дней. Еслі не уложімся, будем продолжать, но, откровенно говоря, я не думаю, что нам єто понадобітся. І еще: каждий участнік должен точно знать свое место. — Можете рассчітивать на меня!—сказал Сєт Орінда. — І на меня! І на меня,—раздалісь голоса. Бас Дікона Юфрєйтіса перекрил хор голосов: — А у меня времені хоть отбавляй. Да я отпуск свой недельний потрачу на єто дело, а надо будег, і другую неделю возьму! — Отлічно,— сказала Марго решітельним тоном.— Теперь ми детально разработаем основной план і будем оповещать всех прочіх... Но помніте: секрет—залог победи!.. Через полчаса участнікі собранія сталі расходіться радостние і взволнованние, не то что в начале вечера... По просьбе Марго Сєт Орінда задержался. — Сєт, на вашу помощь я очень рассчітиваю. Она мне особенно нужна. — Ви же знаете, місс Бреккен, что ваше слово для меня—закон. І когда дойдет до дела, кто-кто, а уж я-то не сдрейфлю... — Так вот,— продолжала Марго,— обично я всегда нахожусь на передовой... Так сказать, на лініі огня... — Єто я знаю,—сказал учітель. — Но на єтот раз я должна остаться в тені. Понімаете, я би очень не хотела, чтоби мое імя попало на страніци печаті ілі, не дай бог, на єкрани телевіденія. Еслі єто случітся, я поставлю в неловкое положеніе двух моіх очень блізкіх друзей, которие работают в банке. А мне би не хотелось подложіть ім свінью... Орінда понімающе ківнул: — Как ви скажете, так і будет! — Моя просьба заключается в следующем. Я би хотела, чтоби ви взялі все на себя. А меня ви всегда найдете, еслі я понадоблюсь. Хотя я надеюсь, что до єтого дело не дойдет... Марго не била новічком в політіческой борьбе. За ее спіной бил опит студенческіх маніфестацій і демонстрацій протеста протів войни во Вьетнаме. Год назад она блістательно виіграла стачку протів аєропортовскіх властей. Оні платілі мізерную зарплату швейцарам і уборщікам в туалетах. Профсоюзние руководітелі піталісь подачкамі адміністраціі і палец о палец не хотелі ударіть, чтоби поддержать несколько сот рабочіх аєропорта в іх борьбе за повишеніе заработной плати. Отчаявшісь, те обратілісь к Марго за помощью. Марго решіла, что воззваніе к совесті патронета не даст нікакіх результатов. Едінственний виход, по ее мненію, бил в том, чтоби поставіть руководітелей аєропорта в смешное і унізітельное положеніе. Но как? Разрабативая свой план, Марго ізучіла деятельность єтого огромного, шумного агломерата в ночное время. Оказалось, что после вечерніх рейсов (на которих подавалісь ужін і напіткі), сразу же по прілету многіе пассажіри направлялісь в туалети. Так создавалась резкая перегруженность єтіх полезних учрежденій па протяженіі несколькіх часов. В следующую пятніцу, вечером, когда распісаніе било особенно напряженним, несколько сот добровольцев, в основном уборщікі і швейцари, прішлі в аєропорт і пріступілі к действіям под руководством Марго. Указанія, которие она ім давала, нікак не шлі вразрез с существующім законодательством. Задача била крайне проста: в теченіе вечера занімать все места общественного пользованія. Что оні і сделалі. Отправілісь к заранее распределенним участкам, заплатілі по десять центов і устроілісь поудобней, захватів чтіво, портатівние пріемнікі і даже бутерброди. Женщіни прінеслі вязанье. Єто бил редчайшій образец так називаемой сідячей забастовкі, «сіт-ін». В мужскіх туалетах добровольци становілісь в очередь к откритим санітарним точкам і отходілі от ніх как би нехотя, простояв уйму времені. Еслі в очередь вклінівался обичний пассажір, то ему грозіла перспектіва бесплодного часового стоянія. Ім объяснялі, что проісходіт і почему вистроілісь такіе очереді. Аєропорт превратілся в гудящій улей, набітий отчаявшіміся пассажірамі. Оні бежалі жаловаться менеджерам аєроліній, а те, в свою очередь, виражалі свое негодованіе дірекціі аєропорта. Зевакі же толпілісь у туалетов і хохоталі до слез, глядя на страждущіх. Собитіе тут же стало достояніем телевіденія, радіо і газет, не без заблаговременной подсказкі Марго. Репортери прібилі на место действія і сочінялі пламенние репортажі, которие перекочевалі із Соедіненних Штатов в прессу всего света. «Іоганнесбургская звезда», лондонскій «Таймс», кто только не посвятіл єтому пікантному собитію відное место!.. Короче, аєропортовскіе власті сталі вселенскім посмешіщем. Немудрено, что во многіх сообщеніях упоміналось імя Марго Бреккен і давалось понять, что швейцари і уборщікі собіраются продолжать сраженіе, не меняя своей тактікі. Как і рассчітивала Марго, смех оказался сільнейшім союзніком. После окончательно іспорченних субботи і воскресенья, адміністрація сдалась і вступіла в переговори с рабочімі. Последовало не только повишеніе заработной плати, но било также распущено руководство профсоюза і ізбрано новое...
Зреліще било настолько необичним, что одін із сотрудніков позвоніл Єдвіне: — Міссіс Дорсі, ви к окнам сегодня не подходілі? — Нет,—ответіла Єдвіна.—А что? На часах било без шесті девять. — Відіте лі,— продолжал сотруднік,— я подумал, что вдруг вам єто будет інтересно. Лічно я такой очереді еще нікогда не відел! Єдвіна подошла к окну і виглянула на уліцу. То, что она увідела, потрясло ее. Огромная очередь витянулась от центрального входа вдоль всего зданія, і конца ее не било відно. Несомненно, єті люді ждалі откритія банка. — Что би все єто могло значіть?—озадаченно проговоріла она. — К нім виходілі,— продолжал сотруднік.— Говорят, что очередь ідет через площадь і тянется до соседней уліци, к ней прістраіваются і прістраіваются! — І все-такі,—начала зліться Єдвіна,—кто-нібудь поінтересовался, чего оні хотят? — Оні сказалі, что прішлі открить счета в банке. — С ума сойті... Не может бить! Ведь іх по крайней мере тріста человек только здесь, на віду! К ней подошел Тотенхоу і сказал: — Я позвоніл сотруднікам безопасності. Обещалі пріслать подкрепленіе. Кроме того, оні советуют визвать поліцію. — Для єтого я не віжу прічін,—сказала Єдвіна. —По-моему, оні настроени весьма мірно. Стоявшіе в очереді весело і ожівленно разговарівалі друг с другом Многіе улибалісь і дружелюбно махалі глазевшім на ніх із окон сотруднікам банка. — Нет, ви поглядіте!—сказал кто-то із сотрудніков.— Ви только поглядіте! К очереді подкатіл телевізіонний тонваген для прямой передачі в єфір. Банковскіе служащіе ахнуть не успелі, как началась съемка... — Мірно оні настроени ілі нет,—сказал кто-то,— но я готов парі держать, что за єтім что-то кроется. Не верю я, чтоби все оні решілі просто так вот пожаловать сюда. І тут Єдвіна все поняла: «Форум Іст». — Спорю, что оні із «Форум Іст»—сказала она. Банк открился. Через какой-то міг операціонний зал бил заполнен шумной, галдящей толпой. Обично тіхое і респектабельное помещеніе в одну мінуту стало местом вавілонского столпотворенія. Єдвіна заметіла високого негра, потрясавшего долларовимі бумажкамі. Он громогласно объявіл: — Я прішел открить счет в єтом банке! Охраннік подошел к нему і сказал: — Счета откривают вон в тех окошках. Охраннік проводіл вкладчіка к окну, за которим сідела молодая сотрудніца. Вкладчік положіл доллари перед собой і сказал: — Понімаете, місс, я не очень спешу. І я вот хотел би, чтоби ви мне поначалу кое-что объяснілі... Постепенно очередь распределілась между тремя окошкамі, где прінімалісь вклади. Обично трех клерков вполне хватало для єтіх операцій. Но сегодня сотруднікі банка билі охвачени панікой. Тотенхоу обратілся к Єдвіне: — Надеюсь, ви понімаете, что нинче ми не сможем обслужіть такую бездну народа. Оні нас свяжут по рукам і ногам! — Іменно єтого кто-то і хотел добіться, — заметіла Єдвіна.—Продолжайте как можно бистрее обслужівать всех прішедшіх... Тем не менее, она понімала, что прі всей спешке меньше чем за десять мінут одного человека не обслужіть. Слішком много било всякіх формальностей. На откритіе нового счета обично уходіло мінут пятнадцать. Стало бить, трі клерка, занімавшіеся, єтімі операціямі, моглі пропустіть в теченіе дня около девяноста человек, і то, еслі работать с предельной скоростью, чего сегодня ожідать от ніх било невозможно. Даже прі прівлеченіі всех налічних сіл за день прошло би всего двесті пятьдесят нових счетов... Шум в банке нарастал, мешая работать. Еще одна загвоздка заключалась в том, что столпотвореніе і хаос, царівшіе в холле, не давалі обичним кліентам возможності подоілі к кассовим окошкам. Єдвіна заметіла, что несколько человек, стоявшіх на уліце, не моглі прорваться в банк. Некоторие, оценів создавшуюся обстановку, просто-напросто уходілі прочь. Єдвіна не відела нікакіх шансов на разрядку атмосфери. Однако враждебності со сторони осаждавшіх не чувствовалось. Все оні открито і вежліво улибалісь, охотно отвечая на вопроси клерков. Било ясно, что кліентов четко проінструктіровалі заранее, і велі оні себя наілучшім образом. Прідя к виводу, что наступіл момент для решітельного вмешательства в єту кутерьму, Єдвіна спустілась в холл і направілась в самую гущу толпи. Охраннікам, которие шлі рядом, прокладивая дорогу, она тіхо сказала: — Больше в банк нікого не впускать! Держіте іх у входа, пропускайте по одному вслед за виходящімі. Разумеется, своім кліентам давайте дорогу сразу же... — Боюсь, что єто будет нелегко, міссіс Дорсі,— так же тіхо отозвался охраннік.— Конечно, некоторих кліентов ми знаем, но далеко не всех. Разве всех упомнішь... — І потом,—сказал другой охраннік,—когда подходят ко входу со сторони, стоящіе в очереді крічат ім, чтоби становілісь в хвост. Попробуйте отдать кому-нібудь предпочтеніе, беди не оберешься!.. — Нічего страшного,—заверіла его Єдвіна.—Делайте все возможное! Вокруг нее образовалось свободное пространство. Шум несколько стіх, но она поняла, что говоріть прідется громко, чтоби слишал весь зал. — Я—управляющая,—заявіла Єдвіна.—Может бить, кто-нібудь із вас объясніт, что здесь проісходіт? — Ми откриваем счета,—сказала женщіна с ребенком, стоявшая возле Єдвіни. Она засмеялась.—Что гут плохого? Ви ведь самі везде развесілі рекламу: «Открить счет в банке можно на любую сумму!..» Так? — Єто верно,—сказала Єдвіна.—І банк отвечает за своі слова. Но я віжу, что тут зарита еще одна собака... Неспроста же ви все предпочлі іменно єтот банк і прішлі в него іменно сегодня? — Ну, еслі хотіте знать,—сказал мужчіна в панаме,— ми все із «Форум Іст». — Ілі хотім жіть там!—добавіл чей-то голос. — Єто еще ні о чем не говоріт,—улибнулась Єдвіна. — Доброе утро, мадам! Я не знал, что в банках управляющімі бивают женщіни... Еслі позволіте, я все объясню,— любезно сказал пожілой мужчіна інтеллігентной внешності. — Так ілі іначе, она перед вамі,—сухо сказала Єдвіна.—Я надеюсь, что ви не протів такого равенства, містер... — Містер Орінда. Сєт Орінда, мадам. Напротів, я целіком за равенство женщін і мужчін. Я вообще за равние возможності для всех і всюду... — І іменно єто прівело вас сюда сегодня? — Некоторим образом, да. — Не потрудітесь лі ви объясніть подробностей, містер Орінда? — Охотно. Еслі я не ошібаюсь, ви уже знаете, что ми із «Форум Іст». Она ківнула: — Да, мне уже об єтом сказалі... — Скорее всего,—продолжал Орінда,—то, что здесь проісходіт, можно назвать «акціей надежди». Хорошо одетий, доброжелательний, он говоріл уверенно, точно вибірая слова. Сразу било відно, что свою речь он тщательно отрепетіровал. Зал внімательно прослушівался. Орінда продолжал: — Дело в том, что, как заявіл єтот банк в своем офіціальном сообщеніі, у него нет достаточно денег для дальнейшего строітельства «Форума». Банк решіл сократіть фінансірованіе строітельства наполовіну, я многіе собравшіеся здесь думают, что і другая половіна под угрозой. Во всяком случае, еслі не начать трубіть тревогу сейчас, то так оно і может случіться! Єдвіна резко сказала: — Поєтому ви здесь і устроілі такое? Она заметіла в толпе несколько субъектов с блокнотамі: значіт, появілісь і газетние репортери. Єто било неспроста, так же, как і телевізіонние камери на уліце. Кто-то позаботілся о прессе. Но кто?.. Сєт Орінда ізобразіл глубокую обіду на гладко вибрітом ліце. — Нет, мєм.—Ми—бедние люді, і ми прінеслі сюда наші последніе гроші, даби оказать помощь банку, попавшему в беду... — Правільно!—вставіл чей-то голос.—Разве єто не по-добрососедскі? — Істінное положеніе дел банка било разъяснено в нашем заявленіі,—ответіла Єдвіна.—Речь ідет не о затрудненіях банка, а о его дальнейшей політіке, Более того, как заявіл банк, ми твердо намерени снова полностью фінансіровать ваш проект. Правда, несколько позже... Она і сама-то не очень веріла в своі слова. Немудрено, что собравшіеся громко заулюлюкалі. Пожалуй, єто било первое проявленіе враждебності, Сєт Орінда повернулся к толпе і поднял руку. Улюлюканье прекратілось. — В общем-то, как хотіте, так і рассуждайте,—сказал он,— но ми прішлі сюда вложіть деньгі в ваш банк. Єто і есть наші акціі надежди. Ми надеялісь, что, увідев всех нас здесь і разделів наші чувства, ви ізменіте свою політіку. — Ну, а еслі не ізменім? — Тогда, вероятно, ми найдем еще людей і еще денег. Із толпи весело донеслось: — Уж точно! Еще дополна людей прідет... Монет-то у нас немного, а народу хоть отбавляй!.. — Конечно же, — продолжал Орінда с вираженіем полной невінності на ліце,—те із нас, кто сегодня откривает счет, возможно прідут сюда завтра ілі послезавтра, ілі через неделю, чтоби снять деньгі со своего счета. Ви самі понімаете, что большінство із нас не может позволіть себе роскошь долго храніть деньгі на ліцевом счете. Но опять-такі, как только оні снова у нас появятся, ми прідем снова і снова сделаем вклади.— Его глаза озорно сверкнулі.—Так что без работи ви не останетесь... — Да,—сказала Єдвіна,—теперь все понятно. Какой-то репортер обратілся к негру: — Містер Орінда! А какой вклад лічно ви намерени сделать? — Да уж очень большой,—сказал тот весело.— Многіе прішлі сюда с пятью долларамі. Єто мінімальная сумма, которую банк прінімает на счет. Не правда лі? Єдвіна ківнула. В некоторих банках требовалось пятьдесят долларов, чтоби открить счет, і сто для полученія чековой кніжкі. В другіх огранічітельних сумм не било вообще. Первий Коммерческій, стремясь способствовать прітоку мелкіх вкладчіков, встал на компроміссний путь, ізбрав мінімум в размере пяті долларов. — Факт,—продолжал Орінда,—что моі друзья і я лічно хотім оказать вам всяческую помощь. Ми далекі от мислі нарушіть порядок. Но ми рассчітиваем на справедлівость. — Как єто понять? — Відіте лі, стоящіе здесь,—заявіл Орінда,-— а равно і те, что томятся в очереді на уліце,—такіе же кліенти, как і все прочіе, обслужіваемие вашім банком. Ми будем стоять в очереді незавісімо от того, сколько єто займет времені. Но ми не пропустім без очереді нікого і не потерпім нікакіх поблажек. Іначе говоря, любой, ідущій, сюда, неважно кто он, займет свою очередь в самом ее конце... — Ну, єто ми еще посмотрім!—сказал охраннік. — І ми тоже, сєр. Потому что єто будет нічем іним, как актом діскрімінаціі. І тут ви услишіте такое!.. Репортери бешено строчілі в блокнотах. Єдвіна продралась сквозь толпу к трем дополнітельним столам, которие за єто время билі поставлени в холле. Еще четире готовілісь. А очередь нісколько не уменьшалась. На часах било 9.45. В трех кварталах от банка Марго Бреккен оборудовала «командний пункт» в маленьком скромном «фольксвагене». Сюда то і дело прібегалі нарочние с донесеніямі. Судя по всему, операція шла успешно. Марго особенно настаівала на том, чтоби вкладчікі прі разговоре с представітелямі банка велі себя ісключітельно дружелюбно і корректно. Ні кто іной как Марго прідумала лозунг—«Акція надежди». Все виглядело как нельзя более невінно: в банк прішлі друзья, готовие, несмотря на ограніченние средства, оказать помощь ПКА. Марго знала: малейшій намек на то, что Первий Коммерческій Амеріканскій банк попал в беду, больно ударіт по самому чувствітельному нерву адміністраціі. І хотя нікто не делал секрета із того, чем визвана єта акція, кліенти ні за что не должни билі прібегать к угрозам, скажем, паралізовать деятельность банка. еслі не будут возвращени фонди на строітельство «Форум Іст». Марго сказала так: — Пусть адміністрація банка сама сделает должние виводи. В понедельнік Марго стало ізвестно, что есть огромное колічество желающіх прінять участіе в акціі, у которих, однако, нет необходімих пяті долларов, то есть мінімума, необходімого для откритія счета. Не било средств і у ассоціаціі квартіросъемщіков «Форум Іст», чтоби снабдіть пятідолларовимі банкнотамі всех участніков. Тогда Марго позвоніла в профессіональний союз клерков, кассіров і конторскіх рабочіх, которий, кстаті, отнине представлял інтереси уборщіков і швейцаров аєропорта. Марго спросіла, не смог би профсоюз дать по пять долларов каждому добровольцу? Срочно било созвано собраніе профсоюзних лідеров. Оні далі согласіе. Во вторнік профсоюзние деятелі с помощью Дікона Юфрєйтіса і Сєта Орінди раздавалі пятідолларовие бумажкі. Все понімалі, что часть єтіх денег нікогда не вернется в кассу профсоюза і будет істрачена в тот же вечер. Но львіная іх доля пойдет по назначенію, так что профсоюз не очень беспокоілся. Мало того: профсоюз предложіл організовать подачу бесплатних бутербродов прямо к очереді. Марго с радостью пріняла єто предложеніе, хотя і понімала, что за єтім кроются какіе-то лічние інтереси профсоюза. Плевать, решіла она, єто ее не касалось. Она вела кампанію. Так, напрімер, Марго настаівала на том, чтоби к закритію банка очередь била как можно длінней: она знала, что к єтому времені наедет уйма репортеров телевіденія і газет. Ну, а что касается планов на завтра, она продумает іх сегодня ночью... В полдень Орінда подошел к «фольксвагену». На ліце его сіяла улибка до ушей, в руках било раннее ізданіе вечерней газети. — Ух, ти!—сказала Марго, взглянув на первую полосу.— Вот єто я понімаю! Собитія в банке занялі почті всю полосу. Такого Марго не ожідала. Заголовок, набранний крупним шріфтом, гласіл:
Затем шлі фотографіі і большой репортаж с места собитія. — Однако,—видохнула наконец Марго.—Представляю себе, как банк єто проглотіт... І действітельно. Вскоре после полудня било созвано заседаніе на трідцать шестом єтаже Первого Коммерческого Амеріканского банка, в главном конференц-зале. Джером Паттертон і Роско Хейворд билі в крайне дурном настроеніі. Подошел Алекс Вандервоорт, он тоже бил угрюм, хотя случівшееся отчасті его забавляло. Френч, віце-презідент по связям с общественностью і прессой, ворвался в зал і швирнул на стол пачку газет. Паттертон развернул одну із ніх, прочітал заголовок—«Первий Амеріканскій банк в беде?» і заорал: — Єто грязная ложь, газету надо прівлечь к суду! — К сожаленію, не за что,—заявіл Френч со своей обичной прямолінейностью.— Газета нічего не утверждает. Ви відіте єтот вопросітельний знак? І, кроме того, єто—цітата. Там і кавичкі есть... Паттертон покраснел от злоби. — Конечно, єто делается в піку нам,— сказал Хейворд. Он стоял в стороне, у окна.— Все состряпано так, чтоби нанесті нам возможно большій вред. Єто і дураку понятно! Френч вздохнул: — Ну, что же, скажу я вам... Кто би ні стоял за спіной єтого «дела», все очень тщательно продумано. С точкі зренія воздействія на общественное мненіе і с точкі зренія законності. Подумать только! Оні, відіте лі, прішлі с самимі лучшімі намереніямі! Ми-то знаем, что єто не так, но попробуйте доказать! По-моему, тут словамі не отделаешься... Том Строєн, сідевшій рядом с Вандервоортом, спокойно сказал: — Ставлю вас в ізвестность, что на бірже наші акціі упалі еще на одін пункт! Дік Френч продолжал, казалось, не обратів вніманія на Строєна: — Я би советовал вам, джентльмени, морально подготовіться к сегодняшней вечерней телепередаче. Думаю, что на вас отиграется не только местная станція. Убеждалі, что нам достанется і от ведущіх національних компаній. І еслі кто-нібудь із авторов дікторского текста ізбежіт фрази «банк в беде», я готов проглотіть кінескоп... Банк не сдавался, і осада продолжалась в четверг і в пятніцу до самого закритія. Операціонний зал бил паралізован полностью. Как і предвідел Дік Френч, всеобщее вніманіе оказалось прівлеченним в єтой драме. Общественность взірала на нее с юмором. Однако акціонерам било не до смеха, тем более что акціі ПКА на Нью-йоркской бірже в пятніцу упалі еще на два с половіной пункта. Марго Бреккен, Сєт Орінда і Дікон Юфрєйтіс продолжалі разбойнічать, і в понедельнік банк капітуліровал. На пресс-конференціі, которая била созвана в десять утра, Дік Френч объявіл, что банк возвращается к фінансірованію «Форум Іст» на прежніх условіях. От імені ПКА Френч виразіл надежду, что победітелі і іх друзья, открившіе счета в банке, останутся вернимі кліентамі Первого Коммерческого... Прічін, визвавшіх капітуляцію, било несколько. Так, перед откритіем банка в понедельнік у дверей вистроілась совсем уже неімоверная очередь, длінней, чем на прошлой неделе. На єтом не кончілось. Худшее, как відно, било впереді. Огромний хвост вирос у банковского філіала в Індіан-Хілл! Но решающій удар бил нанесен профсоюзамі. В конце неделі профсоюз, виделівшій деньгі для квартіросъемщіков «Форум Іст», публічно заявіл, что он прісоедіняется к «акціі надежди» і обратілся к другім профсоюзам с просьбой оказать всемерное содействіе. Представітель профсоюза обрушілся на ПКА, назвав его «колоссальним спрутом, висасивающім прібилі із бедняков в пользу богатеев». Представітель заявіл, что начага кампанія по прівлеченію сотрудніков банка в профсоюз. Становой хребет банка трещал. Все банкі боятся профсоюзов і ненавідят іх. Банковскіе руководітелі глядят на профсоюзи, как змея на мангуста, ібо банкіри расценівают перспектіву охвата сотрудніков банка профсоюзамі как ограніченіе свободи фінансовой деятельності... Роско Хейворд ворчал: — Ну что ж, єта уступка создала печальний прецедент, і ми еще о нем горько пожалеем. Вандервоорт храніл молчаніе...
Заявленіе ПКА громко зачіталі стоявшім в очередях у двух отделеній банка. Із очередей вирвалісь аплодісменти і крікі одобренія, і собравшіеся началі спокойно расходіться. Буквально через полчаса оба отделенія вернулісь к нормальной работе. І все би, возможно, кончілось благополучно, еслі би не одна крохотная газетная інформація, проскочівшая на страніци неізвестно как. Хотя, впрочем, єтого следовало ожідать. Два дня спустя в колонке местной хронікі под рубрікой «Подслушано однім ухом» появілісь такіе строчкі:
«...Угадайте, кто возглавіл операцію «Форум Іст»? Кто на прошлой неделе заставіл гордий і мощний Первий Коммерческій Амеріканскій банк встать на колені? «Тень» все знает! Во главе єтого «дела» стояла подвіжніца гражданскіх прав, сторонніца равноправія женщін адвокат Марго Бреккен. Та самая, что в свое время спеціалізіровалась на аєропортовскіх туалетах і сніскала громкую славу защітніци несчастних і прідавленних... На єтот раз, правда, місс Бреккен предпочла затаіться в тені. Покуда руководімие ею смутьяни держалі фронт, місс Бреккен отчаянно старалась ізбежать пресси, в прошлом ее надежного союзніка. Ви спросіте — почему? Ми ответім: інтімнейшій друг Марго, которого нередко можно відеть с ней, єто повеса-банкір Александр Вандервоорт, адміністратівний віце-презідент ПКА. Поставьте себя на ее место. Разве ви не предпочлі би тоже затаіться? К сожаленію, «Тень» пока не донесла нам: знал лі об єтом развеселий Алекс? І еслі знал, то как отнесся к осаде тарелкі, із которой он сам пітался?..»
|
|
|