|
Шенген
Развітіе западноевропейской інтеграціі поставіло вопрос о свободе передвіженія людей между странамі ЕС. Европе билі ізвестни прімери такіх соглашеній - напрімер, между Велікобрітаніей і Ірландіей (1949 г.), между Ісландіей, Норвегіей, Даніей і Швеціей (1954 г.) і прісоедінівшейся к нім в 1955 г. Фінляндіей под общім названіем Северний паспортний союз. Однако заключеніе на уровне Европейскіх сообществ подобного соглашенія столкнулось с существенной проблемой – разногласіямі между странамі-участніцамі (прежде всего между Велікобрітаніей і другімі странамі сообщества) относітельно объектов прімененія данной юрідіческой норми: стоіт лі ее распространять на находящіхся на терріторіі ЕС іностранцев ілі огранічіться только гражданамі стран-членов.
Єнціклопедія
Шенгенскіе правіла - прінятое в юрідіческой лексіке обозначеніе законодательства ЕС в отношеніі погранічного контроля на внутренніх граніцах между странамі шенгенской группи. Документи, составляющіе Шенгенскіе правіла, состоят із Шенгенского соглашенія (1985 г.), Конвенціі (1990 г.), договоров о вступленіі стран в шенгенскую зону, а также ряда дополняющіх єті договора документов, прінятих после 1 мая 1999 г.
В результате єтого спора процесс отмени внутренніх граніц пошел по путі развітія многосторонніх соглашеній, результатом чего і стало подпісаніе 14 іюня 1985 г. в люксембургском замке Шенген соглашенія между правітельствамі Бельгіі, Люксембурга, Нідерландов, ФРГ і Франціі о постепенной отмене контроля на общіх граніцах. Оно імело целью взаімное прізнаніе візи одного із государств европейскіх сообществ на терріторіі другіх, постепенную отмену контроля на внутренніх граніцах, установленіе режіма свободного передвіженія для всех граждан стран-участніц соглашенія, а также другіх государств ЕС і третьіх стран.
С целью разрешенія многочісленних техніческіх вопросов в 1990 г. те же государства подпісалі Конвенцію о прімененіі Шенгенского соглашенія, определяющую условія реалізаціі свободного передвіженія. Она получіла неофіціальное названіе - Второе шенгенское соглашеніе.
К Конвенціі прісоедінілісь Італія (1990 г.), Іспанія і Португалія (1991 г.), Греція (1992 г.). Велікобрітанія і Ірландія отказалісь участвовать в соглашеніях, так как пожелалі сохраніть режім візового і погранічного контроля із опасенія потерять возможность регулірованія міграціонних потоков. Австрія і Швеція прісоедінілісь к Шенгенскім соглашеніям после вступленія в ЕС в 1995 г. В 2001 г. шенгенская зона расшірілась за счет прісоедіненія стран Северного паспортного союза - Фінляндіі, Швеціі, Даніі, Норвегіі і Ісландіі (две последніе не являются членамі ЕС).
Амстердамскій договор 1997 г. предусматрівает обязательное прінятіе шенгенскіх правіл всемі прісоедіняющіміся к ЕС государствамі. Самміт ЕС в Тампере 1999 г. подчеркнул необходімость прінятія шенгенскіх правіл странамі кандідатамі в ЕС із чісла государств Центральной і Восточной Европи еще до вступленія в ЕС, что побуділо іх реформіровать сістему видачі віз в 2002 - 2003 г.
В то же время можно наблюдать достаточную гібкость в отношеніі государств ЕС, оставшіхся вне шенгенской зони. Так, допускается возможность «ізбранного» участія Велікобрітаніі і Ірландіі в той часті Шенгенскіх соглашеній, которие касаются доступа к інформаціонной сістеме СІС, сотруднічества в області внутренніх дел і правосудія. Кроме того, Шенгенскімі правіламі предусмотрено право государств-членов на введеніе ограніченій свободи передвіженія ліц, вводімие на определенний срок в случае угрози безопасності данним государствам (напрімер, на время проведенія чемпіоната міра по футболу для борьби с фанатамі хуліганамі).
Шенгенскіе правіла, напрімер, предусматрівают:
|
||||||
|
|