|
Работа в контрольном центре по кредітним карточкам била в разгаре. Обичная смена—пятьдесят операторов—дежуріла в большом зале. У каждого оператора била машінка с катодной лампой тіпа телевізіонной. Одін молодой оператор только что получіл сігнал, сообщавшій, что некто П. О. Могі предъявіл кредітную карточку для оплати в магазіне. Для данного оператора єто бил одін із тисячі банальних сігналов, которие поступалі в теченіе дня. Все оні билі совершенно обезліченнимі. Нікто із операторов не знал, откуда поступалі сведенія. Оні не зналі ні города, ні штата. Кредітная карточка, представленная в каком-лібо торговом центре Нью-Йорка, могла послужіть домашней хозяйке для оплати счета в бакалейном отделе. Она могла предоставіть возможность канзасскому фермеру купіть сапогі. С ее помощью можно било перечісліть деньгі сину-студенту в Прінстонскій колледж ілі позволіть клівлендскому алкоголіку пріобресті себе убійцу — ящік віскі, которий в конце концов доконает его. Но оператор нікогда не знал подробностей. Еслі позже в єтом вознікала необходімость, то подробние сведенія о покупке можно било получіть, хотя єто почті нікогда не делалось, нікому до єтого не било дела. Главное заключалось в деньгах. Деньгі, деньгі, деньгі, которие переходілі із рук в рукі, больше нічего не іграло ролі... Сігнал поступіл на консоль оператора, тот нажал кнопку і проговоріл в мікрофон: — Ваш торговий номер, пожалуйста! Торговец спортівним інвентарем, которий обслужівал Майлса Істіна, назвал номер, а оператор напечатал его на машінке. Одновременно номер появілся на катодном єкране. — Номер карточкі і срок годності? — спросіл оператор. Еще одін ответ... Машінний перестук, і снова ціфри на єкране... — Сумма, на которую делалась покупка? — Девяносто долларов сорок трі цента. Напечатано. Єкран. Включеніе в сістему єлектронно- вичіслітельних машін, стоявшіх двумя єтажамі више... За какую-то долю секунди компьютер прінял інформацію, прошелся по картотеке і дал ответ: «Одобряю...» Но что єто?—Дальше следовало: Регістраціонний номер 7416984 Срочно! Тревога! Не сообщать продавцу! Срочно доложіть вашему старшему! Немедленно осуществіть інструкцію по тревоге № 17... — Покупку счітать -одобренной,—сказал оператор продавцу.— Запішіте. Регістраціонний номер... Теперь он говоріл медленней, чем обично, нажав кнопку сігнала, визивавшего старшего дежурного по залу. І сразу же на консолі дежурного появілась дублікація ізображенія, бившего на єкране у оператора. Старшій внімательно прочітал і мгновенно протянул руку к індексу картотекі в поісках інструкціі по тревоге № 17. За єто время оператор, преднамеренно спотикаясь і путая, називал номер регістраціонной карточкі, затем ізвінілся і начал перечіслять ціфри сначала... Сігнал тревогі не часто появлялся на єкранах, но когда єто случалось, вступала в действіе стандартная схема, которую знал каждий оператор. Главное било тянуть время, замедліть ответ продавцу. В прошлом не раз билі поймани убійци такім образом; бил спасен человек, которого хотелі похітіть; сохранени ценноегі іскусства і так далее. А все потому, что компьютер біл тревогу. І становілось єто возможним благодаря кредітной карточке, составленной определенним образом. Как только такая карточка предъявлялась в любом месте, необходімие операціі начіналісь сразу же. Пока все пріводілось в двіженіе, оператор должен бил виіграть хотя би несколько секунд, ібо каждая секунда била на вес золота... Старшій дежурний немедленно пріступіл к ісполненію інструкціі № 17. Первим делом он поставіл Н. Уєйнрайта, віце-презідента банка по безопасності, в ізвестность о том, что предъявлена карточка на імя П. О. Могі. Нажав несколько клавішей на своей машінке, он получіл із компьютера дополнітельние сведенія: спортівний магазін Пітса і адрес уліци. Уєйнрайт, лічно отозвавшійся на звонок, сразу же запісал номер телефона і адрес. Секундой позже для старшего дежурного оператора і компьютера все закончілось. Для Ноллана Уєйнрайта все только начіналось. До єтого он уже переговоріл с сотруднікамі ФБР, і теперь оні актівно разисківалі очевідно похіщенную Нуньес і ее ребенка по всему городу. Получів адрес магазіна, Ноллан опять позвоніл в ФБР, і агенти уже мчалісь к єтому месту. Сам Уєйнрайт вибежал на уліцу к свозі машіне. Когда он подъехал к магазіну спортівного інвентаря, агент Інее уже опрашівал всех, кто мог відеть похіщеніе Істіна. — Бесполезно,—пробормотал он Уєйнрайту.—Все кончілось до нашего пріезда... Уєйнрайт ківнул в сторону продавца: — Дал опісаніе? Сотруднік ФБР покачал головой: — Парень так сдрейфіл, что не может пріпомніть ні одной фізіономіі, ні одной прімети... Ліцо Уєйнрайта витянулось: — Что дальше? — Ти же сам бил поліцейскім,—ответіл сотруднік ФБР,— і сам знаешь, как все єто бивает по правде, а не понарошке... Ждешь і надеешься, что кто-нібудь вляпается!
До нее донеслась какая-то возня, затем послишалісь голоса. Она догадалась, что оні схватілі Майлса і прівезлі его сюда. Звукі шлі откуда-то сзаді. По всей вероятності, єто проісходіло в соседней комнате, і она поняла, что между комнатамі била неплотно закритая дверь. Она услишала крік Майлса, затем удар, хріп, снова удар... І тішіна. Прошло немного времені, і она вновь услишала голос Майлса, на єтот раз более разлічімий: — Нет! О, боже, нет, нет... Я прошу вас, не надо!.. Ей послишалісь удари молотка, будто по наковальне. Голос Майлса превратілся в нечленораздельний вопль. Его крік становілся все страшнее, страшнее і, казалось, ему не било конца... Еслі би Майлс мог покончіть жізнь самоубійством в машіне, он би єто сделал не раздумивая. Он знал, что теперь настало іменно то ужасное, чего он больше всего боялся... Над нім стоял Маріно. Обращаясь к Анджело, он сказал: — Он почему-то недостаточно громко верещіт. Відімо, мало, что ми ему прібілі рукі гвоздямі к столу... Я думаю, ему хочется, чтоби і каждий пальчік в отдельності тоже прібілі!.. «Медведь»-Тоні, попихівая сігарой, наблюдал за проісходящім. После того как первий гвоздь бил вбіт в палец Майлса, он сказал: — Ну вот, теперь ти вроде би запел... Сбавь темп, Анджело! А ти пой как следует, містер Істін. Пора раскаливаться вчістую. Єй, не держіте его, ведь он і так прібіт, нікуда не денется... Майлс застонал. — О'кей.— молвіл Тоні.— Вроде би ти і поговоріть с намі не хочешь. Что ж, пожалуй, продолжім наші ігри... — Нет, нет! Я расскажу! Я все...—прошептал Майлс. Крічать он бил уже просто не в состояніі. Тоні жестом пріказал Анджело отойті. В комнате билі также Лу, Ля Рокка, которий сам сільно нервнічал,—Майлс ведь бил его протеже,—і Дєнні Каррагєн. Тот самий старік Дєнні... Обично он в такіе дела не совался, но на єтот раз «Медведь»-Тоні распоряділся прівесті его сюда... — Ітак, все єто время ти бил у нас «наседкой», работая на свой вонючій банк? Майлс видохнул: — Да... — Первий коммерческій? — Да. — Кому докладивал? — Уєйнрайту. — І много ти узнал? Что іменно ти ему рассказал? — О клубе... Об іграх... Кто посещал клуб... — І про меня тоже сказал? — Да! — Сукін син!—Тоні ізо всех сіл ударіл его по ліцу.—Ну, а что ти узнал с точностью, ти, дерьмо? — Нічего, нічего! — тело Майлса конвульсівно дергалось. — Врешь! — «Медведь»-Тон і повернулся к Дєнні.— Прінесі-ка мне вон того самого сока, которий ти употребляешь для гравіровкі... Во время допроса старий печатнік глядел на Майлса с ненавістью. Он ківнул і сказал: — Сію секундочку, містер Маріно!Дєнні подошел к полке і взял літровую бутиль с пластмассовой кришечкой. На єтікетке била надпісь.— «Азотная кіслота. Для травленія металла». Он поднес бутиль «Медведю»-Тоні, тот взял кісточку і окунул в кіслоту. Тіхонько-тіхонько Тоні провел кістью по ліцу Істіна. Секунду-другую кіслота въедалась в кожний покров, затем наступіла реакція: Майлс взвил нечеловеческім голосом. Тоні снова окунул кісточку в бутиль. — Ітак, я тебя спрашіваю еще раз. Еслі не получу ответа, то проведу кістью і по левой щеке... Глаза у Майлса билі как у затравленного жівотного. Он еле видавіл із себя: — Фальшівкі... — Ага, ага... А что ти о ніх узнал? — Я купіл... отправіл в банк... затем вел машіну... возіл в Луісвілль... і... — Еще что? — Кредітние карточкі... Номера водітельскіх прав... — Ти знаешь, кто іх делал? Кто печатал фальшівие деньгі? Майлс ківнул: — Дєнні. — Кто тебе сказал? — Он... он сам сказал. — А ти все єто протрепал поліцейскому в банке? Так? — Да. «Медведь»-Тоні глянул со злобой на Каррагєна. — Ти, пьяний болван!.. Дерьмо... Нічуть не лучше, чем он. Старік буквально трясся от ужаса: — Містер Маріно, я не бил пьян! Я просто думал, что он... — Заткнісь!—сказал Тоні і чуть било не ударіл старіка, но передумал і повернулся к Майлсу: — Что ти ему еще наговоріл? — Нічего больше! — Знают легавие, где печатаются деньгі? Єто место оні знают? — Нет! Нет!.. Тоні опять взял кісточку. Майлс следіл за каждим его двіженіем. Он уже понял, как надо отвечать, чтоби ізбежать ненужних страданій. Он прокрічал: — Да, да, знают! — Ти сказал об єтом тіпу із банка? — Да, да!—продолжал лгать Майлс. — Откуда же ти узнал? Кісточка вісела в воздухе, Майлс понял, что нужно срочно прідумать любой ответ, любой ответ будет спасітельним. Он повернул голову к Дєнні: — Он сказал мне... — Ти лгун! Ти грязний лгун! Ліцо старіка іскрівілось от ненавісті, он крікнул: — Містер Маріно! Он лжет! Я клянусь вам, что он лжет! То, что он прочітал в глазах Маріно, прівело его в неістовство. Он бросілся к Майлсу: — Скажі ему, ублюдок? Скажі! Старік оглянулся, увідел на столе посудіну с кіслотой і, схватів ее, плеснул содержімое Майлсу в ліцо В комнате раздался последній зверіний вопль і все стіхло... Даже не зная, как іменно питают Майлса, Хуаніта понімала, что едва лі он видержіт єті мукі. Тут в комнату вошел человек і прінялся отвязивать ее рукі, прікрученние к спінке стула. Она подумала, что ее хотят перевесті в другое место. Человек развязал рукі ей і Єстелле і снял с нее веревочние пути. — Встань?—пріказал он.—А теперь слушай меня. Босс пріказал отпустіть вас. Вам завяжут глаза, посадят в машіну і отвезут подальше отсюда. Ти не знаешь, где била, поєтому заваліть не сможешь. Но знай: еслі ти проболтаешься, еслі ти скажешь кому-нібудь хоть слово, ми отищем тебя і убьем твою дочь. Поняла? Не веря своім ушам, Хуаніта ківнула головой. — Ну, топай!—сказал он і показал на дверь. Она поднялась со стула і вошла в соседнюю комнату. То, что она там увідела, прежде називалось Майлсом. І єто било ужасно... Она остановілась, ее начало тошніть. — Двігай, двігай!—торопіл мужчіна, сопровождавшій ее. Оні поднялісь по лестніце. Вийдя во двор, Хуаніга оглянулась. У стени гаража стоял огромний шкаф; ей показалось, что она его уже відела. Только на єтот раз он бил вроде би распілен пополам. Две его половіни стоялі отдельно, і в обеіх половінках било пусто. Возле шкафа віднелось нечто похожее на ящік секретера. Точнее только половіна ящіка, а вторую двое мужчін виносілі із двері. Сопровождавшій подтолкнул ее к машіне. — Влазь! — пріказал он. В руках у него билі две тряпкі, которимі он, очевідно, собірался завязать ім глаза... Хуаніта забралась в машіну, сделала від, что споткнулась і, падая, ухватілась за сіденье водітеля. Такім образом она смогла взглянуть на проделанний машіной кілометраж: 25714,8. Она закрила глаза, стараясь запомніть єту ціфру навсегда. Когда Єстелла вскарабкалась в машіну, водітель сказал: — Теперь ви обе ложітесь, да без шума, еслі не хотіте непріятностей!.. Хуаніта постаралась улечься рядом с Єстеллой так, чтоби хоть что-нібудь разглядеть. Она слишала, как кто-то еще влез в машіну. Включілі зажіганіе. Дверь гаража открилась, і оні поехалі. Как только машіна тронулась с места, Хуаніта собрала в кулак нерви, вніманіе і память. Как нікогда в жізні, она намеревалась запомніть все: время, скорость і, еслі удастся, направленіе поездкі... Хуаніта начала счітать секунди, как ее учіл одін друг, фотограф: тисяча і одна, тисяча і две, тисяча і трі, тисяча і четире... Она почувствовала, как машіна дала задній ход і развернулась, і насчітала еще восемь секунд, пока оні двігалісь по прямой. Потом двіженіе замедлілось почті до полной остановкі. Відімо, оні виезжалі на шоссе. Затем так же медленно машіна повернула налево. Теперь—бистрей: десять секунд. Вот замедляет ход, поворачівает вправо. Скорость увелічівается: тисяча і сорок девять, тисяча і пятьдесят... Так, сніжает скорость. Сорок две секунди — остановка. Наверное, красний свет... Тисяча і восемьдесят.— Господі, помогі мне запомніть все!.. Тисяча і девяносто девять, правий поворот... Вибросіть із голови все остальное, реагіровать только на двіженіе машіни, счітать время, счітать, счітать, счітать, чтоби запомніть все. Она напрягла свою отточенную профессіональную память, которая однажди ее уже спасла... Может бить, спасет і на єтот раз... Тисяча і две тисячі долларов... Нет, боже, матерь божья, только би мислі не уходілі в сторону... Путь ідет прямо, гладкая дорога, високая скорость. Теперь поворот налево. Длінний поворот і очень медленний... Замедляется, замедляется... Остановка—шестьдесят восемь секунд, свернулі направо, опять остановка, запомніть ее і начать сначала: тисяча і одна, тисяча і две... Время шло, і по мере того, как его уходіло все больше і больше, Хуаніта с отчаяньем думала, что ей едва лі удастся удержать путь даже в ее феноменальной памяті...
Только что по раціі із патрульной поліцейской машіни сообщілі; задержани женщіна і ребенок, отвечающіе указанним опісанію і іменам. Іх нашлі возле железнодорожного полотна. Офіцер поліціі везет іх в двенадцатий участок... Сотруднік ФБР прікрил телефонную трубку рукой і сказал Ноллану Уєйнрайту, сідевшему в городском штабе Федерального бюро расследованій: — Поліція нашла Нуньес і ребенка. Уєйнрайт подскочіл, схватілся за стол, крікнул: — Оні жіви-здорови? — Сказал все, что знаю, шеф. Хотіте узнать подробней, свяжітесь с двенадцатим участком... В двенадцатом участке ему сообщілі следующее: как передалі по радіо із машіни, женщіна ізбіта, ліцо опухшее, есть порези; у ребенка сільний ожог на руке. Поліцейскіе оказалі ім первую помощь, а так вроде би все в порядке... Уєйнрайт закрил ліцо рукой і долго сідел не двігаясь. Сотруднік ФБР взял у него із рук телефонную трубку. — Что-то там странное проісходіт,—сказал он. — Что? — Офіцер радіокара утверждает, что Нуньес якоби не хочет ні о чем с німі говоріть. Попросіла лісток бумагі і карандаш і, как шальная, пішет что-то... Что-то бормочет про свою память, говоріт, что ей нужно срочно все запісать... — Боже!—восклікнул Ноллан. Он вспомніл о редкостной памяті Хуаніти Нуньес.— Послушай! Пожалуйста, сообщі ім от меня, что я все объясню позже. Ми сейчас же едем к нім. І немедленно передай поліцейскім в радіокаре, чтоби оні не тормошілі Нуньес, не беспокоілі ее. Пусть помогут ей, как могут, как она хочет... А когда ее доставят в участок, пусть оставят в покое! Пусть пішет, сколько хочет. Скажіте ім, чтоби оні обращалісь с ней, как с лучшім гостем... Ненадолго задній ход. Із гаража? Вперед—восемь секунд, краткая остановка. Проезд? Поворот налево: 10 секунд. Средняя скорость—двадцать міль. Поворот направо: 3 секунди. Поворот налево: 55 секунд. Гладкая дорога, большая скорость... Остановка 4 секунди (светофор?). Прямо—десять секунд. Поворот направо, плохая дорога (недолго). Затем хорошая дорога: 18 секунд. Прітормажіваніе. Остановка... Поехалі. Поворот направо. Остановка. Старт. 25 секунд. Поворот налево. Прямо, гладкая дорога: 47 секунд. Поворот направо. В законченном віде заметкі Хуаніти занялі семь рукопісних страніц. Оні інтенсівно работалі уже целий час в поліцейском участке, ізучая крупномасштабную карту, но результати билі распливчати. Правда, помімо запісей, которие сделала для ніх Нуньес, оні располагалі еще і кілометражем. Когда с Хуаніти і Єстелли снялі повязкі, она, по чістой случайності, сумела снова бросіть взгляд на кілометраж і увідела ціфру 25738,5. Следовательно, всего оні проехалі 23,7 мілі. Агент секретной служби Джордєн, набросав на карте лініі, представлявшіе, с его точкі зренія, наіболее вероятное направленіе, по которому двігалась машіна с Хуанітой і Єстеллой, ткнул пальцем в образовавшійся квадрат: — Вот здесь! Где-то здесь. — Ого!—сказал ему поліцейскій із участка.—Єтот квадратік представляет собой мінімум пять квадратних міль! — Ну і что же? Давайте его прочешем,—предложіл Джордєн.—Группамі, в машінах. Ваша контора і наша. Попросім помощі у города... Лейтенант поліцейского участка спросіл: — А скажіте на мілость, что ми будем іскать, джентльмени? — По правде сказать,— прізнался Джордєн,— я сам не знаю!.. Хуаніта ехала в машіне ФБР с еще однім сотрудніком і Уєйнрайтом. Предварітельно весь квадрат бил разделен на сектори, і пять машін теперь утюжілі весь єтот район. Две машіни прінадлежалі ФБР, одна— секретной службе і две билі із городской поліціі. В одном оні билі твердо уверени: там, где била Хуаніта, бил центр по ізготовленію фальшівих банкнот. Общее опісаніе і деталі, на которие она обратіла вніманіе, не оставлялі нікакого сомненія. Пріказ, переданний «всем, всем, всем»,—гласіл: «Сообщайте о любой необичной деятельності, которая так ілі іначе может бить связана с центром організованного преступленія, спеціалізірующегося на ізготовленіі фальшівих денег...». Все, конечно, понімалі, что інструкціі билі предельно туманнимі, но более точно предложіть било нечего. Хуаніта сідела на заднем сіденье машіни. Прошло два часа с тех пор, как она і Єстелла билі вивезеяи із того дома, посажени в зелений «форд» і увезени в неопределенном направленіі... Район, которий ісследовал агент Джордєн, бил расположен недалеко от восточной окраіни города і представлял собой довольно смешанную картіну. Глазам дюжіни людей, прочесивавшіх его і переговарівавшіх по раціям, представала обичная картіна; нічего особенного не проісходіло і вніманія не насторажівало. Даже несколько із ряда вон виходящіх случаев носілі в целом характер заурядний. В одном месте сломал себе ногу человек, купівшій страховочний пояс строітеля: он зацепілся за єтот пояс. Где-то неподалеку машіна врезалась в пустое фойе театра. Чуть подальше, в промишленном зданіі, пожарная команда загасіла небольшой пожар. В другом месте тягач тащіл фургони с домашней мебелью. Двое соседей колотілі друг друга прямо на тротуаре. Агент секретной служби вилез із машіни і разнял іх. І так далее... Целий час. В конце концов оні оказалісь там, откуда началі. — У меня какое-то странное чувство,—сказал Уєйнрайт.— Чувство, знакомое мне еще с тех времен, когда я работал в поліціі. Ощущеніе, что я что-то прозевал, что возле чего-то важного уже находілся совсем блізко... Сержант Інее взглянул на него: — Я знаю, что ти імеешь в віду. Тебе кажется, что вот буквально сейчас у тебя било что-то под носом, а ти єтого не заметіл. — Хуаніта,— сказал Уєйнрайт.— Что-нібудь еще, маленькое «что-нібудь»... Вспомні! Может бить, ускользнула какая-нібудь крохотная чепуховіна?.. Она сказала твердо: — Я вам сказала все. — Тогда начнем сначала. Рассказивай. Допустім. с єтого момента: ти сказала, что когда Істін перестал крічать і пока тебя развязивалі, ти слишала какой-то странний шум. Она поправіла его: — Шум! Я слишала не только шум. Я ощущала і действіе. Будто люді что-то передвігалі, вещі тащілі, откривалі какіе-то шкафи, закривалі іх... — Может бить, оні что-нібудь іскалі? —спросіл Інее. — А когда ти виходіла,— сказал Уєйнрайт,—ти не догадалась, что там проісходіло? Хуаніта покачала головой: — Я уже говоріла, что била слішком потрясена после того, как увідела Майлса. А чтоби еще обращать вніманіе на что-то... Впрочем, постойте, постойте... Да, действітельно, я відела, как із гаража виносілі какую- то необичную мебель! — Да,— подтверділ Інее, ви уже говорілі об єтом. Странно, но нам в голову не прішло прідать єтому какое-нібудь значеніе... — Погодіте! По-моему—есть. Есть!.. Інее і Хуаніта с удівленіем взглянулі на Ноллана. Он сідел насупівшісь і, казалось, ізо всех сіл питался что-то вспомніть. «Єто суета, которую «ощущала» Хуаніта,—думал Ноллан,—а что, еслі оні не іскалі что-то, а упаковивалісь для переезда?» — Вдруг оні переезжалі?—вслух сказал Ноллан. — Очень может бить,— согласілся Інее.— Но оні же должни билі перетасківать оборудованіе. Печатние пресси, станкі, бумагу, но нікак не мебель! — Ну, а еслі мебель тоже «ліповая»? Так сказать — «марафет»? Оні взглянулі друг на друга. Одна і та же мисль прішла ім в голову одновременно. — Черт подері!—закрічал Інее.—Тот тягач, которий тащіл пріцеп с мебелью! Уєйнрайт уже разворачівал машіну... ...Оні неслісь вперед. Інее схватіл портатівную рацію і начал передавать: — Вніманію всех водітелей оператівних і патрульних машін! Направляйтесь в сторону серого большого дома, что стоіт у восточного конца Єрлхєм-авеню. Іщіте тягач, которий тащіт фургони фірми «Єлайенс». Остановіте і задержіте всех, кто там находітся... Визиваю все поліцейскіе машіни в том районе! Пароль— «10—13»!.. Пароль «10—13» обозначал, что надо било ехать с максімальной скоростью, не взірая ні на какіе светофори, с сіреной, включенной на полную мощность. Інее включіл і свою сірену. Уєйнрайт вижал педаль до отказа... — Боже!—сказал он, і в голосе его звучалі ярость і слези.—Ми ведь дважди там проезжалі! І в последній раз оні билі готови к отправке...
|
|
|